Значить, я погана мама

Джесіка Ґросс, кореспондентка The New York Times, поділилась своїми роздумами на тему ідеального батьківства, яке ми бачимо у соціальних мережах.
Порівнювати себе з кимось – людська риса, навіть у час пандемії.
Нещодавно я побачила в інстаграмі відео, як якась мама готує крекери з нуля. Я вже і так була по горло сита навдивовижу безтурботними батьками, які проводять дні, готуючи ідеально подані, вишукані страви, але крекери стали абсурдом нового рівня. На приготування таких крекерів ідуть дні, а знайти їх можна у величезних кількостях у кожному продуктовому! Це просто зламало мій мозок.
Раніше я почувалась задоволеною досягнутим об’ємом домашнього приготування страв, але ці 30-хвилинні вечері на бритванці ми ніколи не готували з радістю і не споживали в повній безтурботності. Їх швидко закидали в духовку і після того одразу проковтували. Їх не готували з любов’ю довгими годинами і не подавали на клітчастій скатертині.
І це не єдиний випадок, коли соціальні медіа дали мені відчуття сумніву в собі та сорому за те, як я проводжу карантин. Маски – це ще одна болюча тема. Бачу фото дітей та дошкільнят, що радісно погоджуються закривати обличчя маскою, ганяючи містом наче маленькі бандити. А я ледь можу заставити свою трирічну одягнути штани на люди. Вона ховається під диван щоразу, коли я намагаюсь одягнути на неї маску*, і це означає, що ми не беремо дітей у місця, де не можемо забезпечити соціальну дистанцію.
Я, зазвичай, маю достатньо добрий імунітет до демонстрацій батьківства в соцмережах. Знаю, що за завісою є хтось інший – той, хто дивиться за дітьми, поки мама готує крекери, і здогадуюсь, що чемна дитина зірвала маску з обличчя вже у наступну секунду після фото.
Але тепер, після двох місяців, проведених удома, я починаю до болю порівнювати себе з іншими мамами. Я майже огидна собі через те, що переймаюсь такими дрібницями, коли у той самий час щодня читаю та обговорюю численні смерті, страх та кризу.
І все одно, я не можу вберегти себе від засмоктування у це вічне «гортання стрічки та порівнювання». Я вирішила запитати про це в Аманди Гес, проникливої культурної критикині та ведучої серії The Times «Інтернечення з Амандою Гес». «Я також думала про цей шалений вибух низькорівневих пліток, — каже Гес. — У нас немає таких міжособистісних зв’язків, які б дозволили мені, зустрівши тебе в барі, трохи попліткувати про якогось друга, і щоб це ще й принесло нам якесь полегшення». Оскільки ми зараз позбавлені таких зв’язків, то коли ти бачиш у своїй стрічці якогось дурника, що робить крекери, «це затуманює твій розум».
Кетрін Джезер-Мортон, доктор соціології, кандидат університету Конкордія, яка займається дослідженням інтернету та материнства та пише для NYT Parenting, сказала, що однією з причин, чому важко встояти перед порівнянням себе з іншими є те, що ми всі зараз під карантином, і наші життя штучно схожі. Це зрівнює всіх у дуже тривожний спосіб, каже вона.
Раніше ти могла пояснити собі, що ця жінка з Інстаграму виглядає так класно тому, що вона має професійну укладку щодня і може дозволити собі тренера. А тепер існує ілюзія, що ми всі проживаємо однакове життя, навіть, якщо комусь допомагають інші, яких ми не бачимо на екрані.
У своїй основі, порівняння є невід’ємною частиною людського життя (чи життя тварин, оскільки існують докази, що мавпи також порівнюють себе з іншими). Існує комплекс досліджень про те, що психологи називають «соціальним порівнянням», або порівнянням нас з іншими. Дослідники описують соціальне порівняння як «фундаментальний психологічний механізм, що впливає на судження, досвід та поведінку людини». Дослідники з’ясували, що під час загроз здоров’ю потреба у соціальному порівнянні зростає, тому що майбутнє не зрозуміле і не існує «об’єктивних стандартів, як з цим справитись». Іншими словами, ми дивимось на інших людей навіть ще прискіпливіше аби з’ясувати, як нам поводитись і як ми мали б почуватись.
Розуміння, що я не можу протистояти соціальним мережам і порівнянню саме через людську природу, а не через якісь свої вади, трохи втішає. І я також впевнена, що мої власні публікації в соцмережах глибоко і жахливо дратують хоча б деяких моїх друзів у час ізоляції та тривоги, через яку ми всі проходимо.
Однак замість того, щоб картати себе, варто прийняти соціальне порівняння як спосіб випустити пару. Воно не має бути настільки серйозним. Як зауважила Джезер-Мортон: «Таким чином люди справляються з постійним щоденним стресом. Ми емоційно реагуємо на речі, які, можливо, трохи дурні». І це може бути нашим найбільш людським досвідом.
*Написавши це, я нарешті заставила свою трирічну дитину одягнути маску, розмалювавши її маркерами для тканини. Вона носила її цілих 10 хвилин (в приміщенні).
Джерело: Джесіка Ґрос (Jessica Grose) для The New York Times